Четвер, 24.08.2017, 07:26
Вітаю Вас Гість | RSS
Головна » Статті » Мої статті

Спогади Л.М.Чорноівана

Моя коротка біографія.

На Кіровоградщині Новомиргородського району є село Андріївка, це село розміщене над рікою, яка називається Вись. Річка Вись - невелика, але весною вона розливається на всі боки своїх берегів і це село омиває своїми водами з усіх сторін, а бувають такі весни, що частина хаток стоять геть у воді і люди брьохаються як хто вміє. Були такі весни, що Вись розливалася так, що частина хаток була знесена. Містки і греблі, які були поблизу, були знесені водою, з тріском пливли по річці дерева, столи, діжки, різні меблі.
Коли стече вода і річка займе своє стале місце, то з усіх боків витикається осока, очерет, рогіз, горобина, оситняг і встелюються ці береги зеленим килимом з різними відтінками і село ніби теж оживає і набуває мальовничої форми. Коли підросте очерет, тоді можна почути як бекає водяний бугай, його бекання таке гучне, що чути на декілька кілометрів, появляються дикі качки, крижні, лиски,дикі курочки, безліч різних пташок і спів в плавнях не втихає, а як гаркне жаб'ячий оркестр якусь там симфонію, то попробуй визначити який її склав композитор чи Моцарт, чи Бетховен, чи Рахманінов, чи Бах.
В цьому селі народився мій дід Іван Чорноіван і баба, тут вони виросли, одружились і обзавелись дітьми. По слухах, дітей було з восьмеро, але частина вимерла, а залишилося чотири хлопці: Трохим(Не підтверджено метричними записами. Прим. О.П.Чорноіван), Полікарп, Левко і Марко. Дід Іван помер заранні(?! - у віці 65 років. Прим. О.П.Чорноіван) і залишилася господарювати баба. Коли хлопці підросли, то баба передала господарство хлопцям, але керівництво тримала в своїх міцних руках. Наряди, які давала баба, виконувалися безумовно, бо не зважаючи на зріст і вік похмура баба могла за невиконання дати прочуханки.
Сама баба любила відвідувати шинок в якому можна було розважити душу, вдосталь наговоритися з такими ж бабами як і вона. Баба держала пасіку, були дуплянки. Пасіку доглядала баба, але і хлопців привчала доглядати і тому, коли стали хлопці жити самостійно, то всі держали бджоли, через що по вуличному їх називали пасічниками: Левко пасічник, Марко пасічник і т. і.
Так от, один з цих хлопців, а саме: Марко Іванович Чорноіван, - і був моїм батьком. Спочатку батько одружився на дівчині Тетяні, з якою придбали троє дітей: Мотрю, Івана і Марію, а потім Тетяна вмерла і батько в сорок років овдовів. В цьому ж селі Андріївці жив Василь Балабушка зі своєю дружиною, в якої народилася дочка Устя. Мати Усті при пологах померла і цю дівчинку доглядала друга дружина Василя, тобто мачуха.
Василь Балабушка з другою дружиною придбали ще п’ятьох дівчат: Пістину, Олександру, Марію, Ярину і Дуньку. Отже стало шестеро дітей. Василь жив бідненько, земельки було обмаль, так він зайнявся баришувати кіньми, тобто шукав легкого хліба, але з цього баришування крім збитків нічого не одержував. Тоді він старших дівчат віддав у найми. Звичайно,що Устю було віддано євреям служити в першу чергу. Коли Усті було вже вісімнадцять років Марко одружився на Усті, хоч в женихи Усті годився його старший син Іван, який був за мачуху менший на два роки.
Так от, у Марка й Усті народилися крім тих трьох дітей ще семеро: Олекса, Устим, Іван, Євка, Євдоким(Не підтверджено метричними записами. Прим. О.П.Чорноіван), Марія і Леонід - тобто Я. Іван, Євка і Євдоким померли малими. Задавила їх дифтерія. Залишилося всього семеро.
Батько з матір’ю господарювали, а дітей старалися навчати. Старший брат Іван і Марія покінчали учительську семінарію, але Марія померла в 1916 році від туберкульозу. Олекса і Устим теж навчалися. Закінчили Новомиргородську приходську школу. Олекса працював чиновником на почті в м. Новомиргороді, а Устим закінчив у 1918 році Педагогічний інститут і мав працювати вчителем, але після закінчення Інституту був мобілізований в ряди Червоної Армії в місто Казань, де і загинув.
Я народився 5 травня 1911 року. Народився я голим,та й виріс напів(бо зі злиднів не вилазили).
Батько помер в 1915 році, коли мені було чотири роки. Мати залишилася з дітьми сама. Старший мій брат Іван працював і продовжував навчатись в Інституті Народної Освіти, Марія - сестра хворіла, Устим навчався, Олекса служив військову службу, Мотря одружилась і жила самостійно. З матір'ю залишилось нас двоє: я і старша сестра Марія.

Моє дитинство.

Розпочну з того, що пам’ятаю. Перше пам’ятаю як батько лежав у ліжку хворий, це була весна, надворі було сонячно, тепло. Мати в цей день пішла на базар, а ми не пам’ятаю де були - бо ми з батьком залишилися вдвох у хаті. На моє прохання батько вистругав мені лежачи цурку й паличку, так от, я став випробовувати, як летить цурка: поклав цурку на край лежанки, яка стояла проти вікна і палицею ударив по кінці цурки, яка з ревом полетіла в шибку, шибка з брязкотом розсипалась, а цурка вилетіла надвір.
Звичайно, що батько мусив через силу вставати з ліжка і ганчіркою затуляти вікно, але спочатку цією ганчіркою потріпав мені боки, а потім затулив вікно.
Пам’ятаю як батько помер і лежав у другій половині хати на столі і як плакала мати і всі хто був у хаті і мені було жалко, що всі плачуть, то і я почав плакати. Як я потішав матір, що я буду батьком, і все буду виконувати що належить батькові.
Після смерті батька залишилось в нас таке господарство: корова і конячка, було сім десятин землі, яку обробляли цією конячкою(для обробітку землі спрягалися з сусідами, в яких було таке ж господарство).
Коли мені було сім років, то я вже працював у полі, поганяв коней, як орали і скородили. Пас корову, коні не тільки свої, а й чужих.
Одного разу довелося мені з сестрою Марією орати. Марія тримала плуга, а я водив коней. Коней було четверо: одна наша і троє сусідських з якими ми спрягалися. Так от, це була не оранка, а суцільний плач, бо я не в силі був правити четвериком і коні куди хотіли туди мене і тягли разом з плугом і сестрою. Звичайно від Марії я одержував чистика. Але ці півдесятини, яку ми орали цілий день була зачорнена.
Одного разу орав я зі спряжником Цвеньом Романом трійкою і, коли розорювали ділянку, то на крутому повороті мені на босу ногу наступила кована коняка. Шкіра з м’ясом на нозі зразу облізла і в мене потемніло в очах. Тоді Роман видовбав чистиком у борозні нору і заставив мене всунути в цю нору облізлу ногу. Коли я всунув ногу, тоді він обтулив сирою землею рану і мені зразу полегшало і перестала текти кров. Дооравши цю ділянку ми увечері повернулися додому. Дома про цю подію я матері нічого не сказав і зразу ліг спати, а коли ледь засвітла мати розбудила мене щоб їхати знову в поле, то, коли я зліз з лежанки, зразу впав від несамовитого болю.
Нога моя була як колодка, мати, побачивши ногу, зразу ж взялася до санітарної обробки ноги. Налила в казан холодної води, взяла полотняну ганчірку і стала шарувати рану в якій була засохла земля. Після санітарної обробки зав’язала ногу ганчіркою і я шкутильгаючи відправився в поле з Романом орати. Отак моя нога і зажила при щоденному маршруті босому по стерні.
Пам’ятаю як я на острові між очеретами пас коні, це було в 1919 році. В цей час в селі розквартировані були Червоноармійці. В цей день Червоноармійці виїжджали з села і збирали по селі всі підводи на яких везли озброєння, а також і їхали самі.
Отже один Червоноармієць знайшов мене з кіньми на цьому острівці і забрав мене з кіньми до одного багатого дядька, який своїх коней поховав і сам заховався. Його віз стояв на подвір’ї, тоді Червоноармієць знайшов упряж, запряг мої коней, заїхали в одне подвір’я навантажили віз патронами, гвинтівками і відправилися разом із зібраною колоною в путь - дорогу. Куди їхали я не знав, бо в той час я з села нікуди не виходив крім в поле. Їхали ми цілий день до смерку і поки заїхали в одне село де зупинились ночувати. Всі підводи були розміщені на вигоні, солдати розквартирувались по хатах. Надворі було вже холодно, ішов дощ. Це була осінь.
Я спав під возом і, коли досвітком від холоду прокинувся, то побачив пустий вигін. Всі дорослі, які були з підводами на цьому вигоні, повтікали, а я залишився сам. Тоді я плачучи запряг в темноті коней і рушив в дорогу, якої я не знав. Коні прийшли до якогось броду і рушили вбрід, брід був глибоченький, бо я стоячи в ящику воза, стояв по пояс у воді. Після того, як переїхав брід, коні вивезли мене десь в степ, довго я їхав степом, коні мене не слухались, тоді я сів верхи на одного коня, звичайно, вправляти мені кіньми стало зручніше, а разом з тим і тепліше, бо всю дорогу ліпив дрібний пронизливий дощ.
Коли стало світати, я в’їхав в якесь село, в селі люди вже вештались, коли я спитав одну жінку: «Чи не їхали тут підводи?» - вона сказала, що тільки що проїхали, тоді в мене настрій зразу піднявся і я став інтенсивно підганяти своїх коней. Через півгодини я наздогнав одного діда, який був разом зі мною. Я так зрадів, що не міг йому слова промовити. Коли я оговтався, ми під'їжджали до села, я діда запитав, як називається це село. Дід оглянувся до мене і промовив: «Ти що дурню? Це ж Андріївка, це ж ми вже вдома!» Потім дідові щось стукнуло в голову і він мені пояснив, що ми їхали через села на Новомиргород і об’їздом через Капустино, Хмельове на Петроострів і в’їхали в село Андріївку з іншого кінця.
Коли я їхав до хати, мати мене виглядала - вона була дуже схвильована, але я в цей час почував себе героєм, що самостійно добрався додому.
Пам’ятаю свого близького товариша Володьку Бухаленка, з яким не розлучалися. У Володьки теж не було батька, була мати і дві менших за нього сестри. Бувало повесні, ще сніг не встигне розтанути, як ми босі вже бігаємо. Одного разу мати Володьці купила новинку - картуз, він настільки був радий, що навіть не давав мені приміряти того картуза, говорив, що він ніс теж, а потім коли розгулялися з моїм собакою, якого було звати Кайзер, Володька забув за свою папаху - картуз, і Кайзер здер у нього з голови картуз і давай, і давай в зубах метеляти, підкидати в болото ніби теж був радий, що це була новинка, і ніяк не хотів нам його повернуть, а коли ми в нього забрали картуз, то він був вимазаний в болото і без блискучого козирка і цер.
Звичайно, що Володьці влетіло так, що він довго не надівав того картуза.
Одного разу ми забралися на горище сажа де сиділа на яйцях квочка, ми квочку зігнали, яйця забрали і почали пробувати пити бо чули, що після сирих яєць дуже гарний голос, але виявилось, що в кожному яйці вже пищало курча.
Звичайно, що квочка підняла такий крик, що мати почула, і, коли довідалась до пустого гнізда, то зразу здогадалась чиї руки походили.
Я довго боявся повертатися додому і вернувся увечері, коли старша Марія - сестра забрала мене до хати.
Мати мене не била, бо була проведена виховна робота сестрою.
Після квочки трапилась інша подія, а саме така. В нас були музичні інструменти: скрипка, гітара, балалайка, мандоліна, старші брати грали. Так от, по ініціативі старшого за нас друга, якого звали Платоном, ми взяли балалайку і пішли на кладки, де повинен нас чекати Платон, але по дорозі по кладках ми поблизу кладок побачили кучку і, забувши за Платона, прийнялися ловити рибу. Кучка стояла у воді недалеко від кладок. Ми поклали балалайку на кладки, а самі полягали впоперек кладок і давай цуприкувати до себе кучку і, коли я потяг до себе кучку, то біля мене опинилася не кучка, а я опинився в кучці і балалайка теж опинилася у воді.
Коли я брьохався в кучці і друг мене рятував, то балалайка вже була далеко від кладок і дістати її були не в змозі. Так ми Платона більше не шукали і повернулися без балалайки додому.
Довго я не розказував дома про цю подію, але менша Марія від когось про це довідалась і доповіла матері. Мені добре попало і була пущена дома версія, що балалайки не вловили, але я днів через десять балалайку бачив дома, яка висіла на стіні.
В нас була клуня з дуже високим, як мені здавалось тоді, дахом. На гребені чорногузи змостили з паліччя гніздо і жили в тому гнізді. Ми з Володькою вирішили полізти до гнізда і забрати яйця. Під стіну наносили все терміття, я став на терміття раком, Володька видряпався на мене, я його підняв, він вчепився за стріху і поліз на дах, а потім підтяг мене і ми були вже вдвох на даху, звичайно, він марш тримав попереду, а я слідом, і, коли він добрався до гребеня і, тримаючись однією рукою за околот, а другу простяг у гніздо, то чорногуз його дзьобом стукнув по руці, що він аж скривився, і, оглянувшись до мене сказав, що «кусаються», я подав команду - бери і ніяких, він підтягся ще вище і не встиг простягти руку до яєць, як чорногуз його знову всмажив дзьобом так, що він кувертом полетів до землі і, коли котився по даху, то зачепив мене і я слідом грюкнув об землю.
Поплакавши хвилин три, ми вже шукали нове діло...

Продовження: http://jeannoir.ucoz.ru/publ/spogadi_l_m_chornoivana_2/1-1-0-7

Категорія: Мої статті | Додав: aljeannoir (31.03.2012)
Переглядів: 296 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Категорії розділу
Мої статті [22]
Пошук
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0