Понеділок, 18.12.2017, 02:16
Вітаю Вас Гість | RSS
Головна » Статті » Мої статті

Спогади Л.М.Чорноівана-3

Я закінчив шість класів і сьомий коридор.
Я розповім як це я умудрився одержати таку освіту.
В 1920 році в м. Златополі в бувшій гімназії організували інтернат, куди потрапив я і мій сердечний друг Володька. По чиїй це протекції ми туди потрапили, то я сказати не можу, та ніде про це і взнати, але факт, що ми опинилися там. В цьому інтернаті спочатку було нас чимало. Жили ми в наполовину розваленому шкільному будинку, запам’ятав, що годували нас пшоняним кулішем, в який кухарки не шкодували замість сала класти цибулю і цієї цибулі напівсирої плавало в куліші стільки, що хоч би й не хотів її їсти то однак не минеш, і от одного разу я так попоїв куліш з цибулею, що і до сьогоднішнього дня не хочу. Таке харчування було щоденно і через це інтернат став рідшати. У дітей, в яких були батьки і якось жили, то вони своїх дітей забрали по домівках, а нас залишилося в інтернаті п’ять шибайголів: я з другом і з Нечаєва Дзюба, Довбиш і Передерій. Жили ми в тому ж напіврозваленому будинку в одній кімнатці, яка знаходилася майже в кінці цього величезного будинку, так щоб потрапити в цю кімнату то потрібно перейти кімнат з вісім, але ми знайшли короткий шлях в свою кімнату, це через напіврозвалене вікно сусідньої кімнати. Харчувалися ми самостійно, варили в казані на пічці супи. Продукти приносили з дому, що хто міг. Варили по черзі, мив посуд той, хто останній їв. Мити казан було не легко, бо завжди на дні казана в пів сантиметра був нагар пшона або картоплі. Так і встановився такий порядок, що хто останній їсть – той і миє, але були такі випадки, що важко було встановити хто останній кинув ложку бо кидали разом. Тоді Іван Дзюба, який був старший нас робив переекзаменування і встановивши останнього примушували мити казан і миску, яка була тільки одна, але ладна – приблизно на піввідра. Крім Івана Дзюби ми всі четверо були в одному четвертому класі, а Дзюба – в п’ятому. Підручників не було, зошити діставали в єврейчиків, які торгували різними товарами. При гімназії була дуже велика бібліотека, яку ліквідовували (обривали палітури, а папір десь збували). Ми оскільки за наказом завуча обривали ці палітури, а папір частково приховували в груби, а потім після всього цей папір виносили через вікно і міняли в єврейчиків на зошити, олівці, до пугачів корки і т. п. Таким же способом у мене з’явився пугач, але на корки не вистачало паперу, тоді я роздобув паперу і наступного дня поніс міняти його на корки, але в того єврея, що прийняв у мене папір, корків не було, то він по-єврейськи перегельготів з іншим єврейчиком і послав мене до нього, сказав мені, що той дасть десяток корків, але той єврейчик, до якого я прийшов за корками, огризнувся до мене і відірвав дев’ять корків, бо корки були наклеєні на папір. Я порахував корки і став у нього вимагати ще один корок, але він мені довго його не давав, а потім одірвав один корок і ударив мене ним по голові, я в той час був без картуза, корок вдаривши мені в голову вибухнув, всі єврейчики, які стояли в ряду за своїми товарами розсміялися. Я не довго думаючи рушив від цього єврейчика додому поміж рядами де стояли в баках олія, гас, оселедці, цукерки, цигарки і т. і. та на ходу ногою перевертаючи ці бачки, цукерки, що траплялось на моєму шляху. Тут вони всі кинулись мене доганяти і як на біду мені треба було бігти в щілину поміж ларьками, де стояли сперті до стіни дошки, я зачепився за дошку і всі дошки засипали мене в тій щілині. Я був упійманий і дуже покараний: били мене як хотіли до схочу, а потім коли я добрався додому і переліз через вікно в кімнату в якій хлопці займалися льотним ділом, а саме: до гачка, який був вмонтований у стелю, очевидно, для лампи, був прив’язаний зелений домотканий пояс, а до іншого кінця прив’язане крісло, один сидів у цьому кріслі, а решта розкручували його так, що він літав під стелею, і цей літ був по черзі, коли прийшла черга іншому влазить у крісло, то рев припинився і вони побачили мене, я був обірваний, замурзаний, морда в крові і стояв плачучи. Коли я все докладно виклав як було, Дзюба дав команду озброїтись і зробити напад. Всі були озброєні, в торбах, у тих що коням дають овес, лежало каміння і були в кожного одягнені через плече, а в руці кожен тримав замість щита велику, міцну картину. Наш загін виліз через вікно і цугом рушили на базарний майдан. По команді: «бий», – заревло каміння, всі єврейчики розсипалися хто куди, а ми з задоволенням повернулися через вікно в кімнату, де був продовжений політ. Наступного дня була субота і всі єврейчики гуляли на шкільному майдані в горіхи. Ця гра полягала в тому, що викопувалась ямка і за декілька кроків від ямки стояли і цілили горіхом у ямку, хто попадав у ямку – той був у виграші. У нас з Володькою було всього по одному горіху, а то в кишені були камінці розміром з горіх, коли ми запропонували прийняти нас грати, то нас спитали чи в нас є горіхи. Ми показали горіх і показали кишені в яких були камінці, нас було прийнято в цю гульню, але я зразу горіх програв, а Володька через декілька хвилин теж програв свій горіх, потім ми перезирнулись один з одним і як по команді Володька схопив ззаду за шию єврейчика, перехилив його на себе, а я очистив у єврейчика всі кишені, а потім таким же чином були очищені всі єврейські кишені. Після цієї гри єврейчики поскаржилися своїм батькам, які негайно збіглися на шкільний майдан і, побачивши нас, кинулися в погоню за нами, але ми чорним ходом заскочили в приміщення, в якому ми жили, і по команді Дзюби поховалися в шафи, які стояли по кімнатах. Коли батьки через двері добралися в нашу кімнату, то нас там не було.
В понеділок надійшли на нас скарги, що ми бандити, перекидали на базарі їх товар, б’ємо їхніх дітей, грабуємо і т. і. Директор і завуч довідалися, що олію, гас і т. і. поперевертав я і запропонували мені іти додому за матір’ю, але після уроків. У нас був урок української мови, який вів завуч Петро Львович Колодяжний. На уроці було запропоновано нам писати оповідання на вільну тему і от я написав вірш під заголовком «Злидень», цей вірш починався так:
Бувало зайде до буржуя
Голодна дитина
Без шапки без чобіт,
Порвана свитина,
А він сидить за столом
Скоса поглядає
І вареники з макітри
Аж впрів та глитає.
І скривилося хлоп’ятко,
Руку простягає.
Будь ласка, хоч шматочок
Хліба мені дайте!
Що не бачиш!
Сам хліба не маю
І вареники останні
Я вже доїдаю,
А ти ходиш під хатами,
Дереш людям очі
Сновиґаючи під хатами
Із ранку до ночі.
Обернулося хлоп’ятко
І пішло із хати,
І зайшло у інший двір,
Де діти та мати.
В хаті пусто,
Нічого немає,
Стара мати зігнулася,
Попіл вигрібає.
На землі стоїть казан,
Картопля не мита,
А на долі голо,
Тільки драна свита.
Озирнулась стара мати,
Ласкаво сказала:
«Роздягайся, лізь погрійся», –
На піч показала.
Полізло хлоп’ятко,
Там сиділи діти,
І всі вони, як один,
Худі і роздіті.
І всі разом обізвались:
«Будеш жити в нас,
Мама зваре нам картоплі,
Є ще в нас і квас.»
Коли Петро Львович зібрав наші шпаргалки і пішов в учительську, а ми всі вийшли на перерву, через декілька хвилин прибіг до мене один друг і каже мені: «Іди, тебе кличе Петро Львович», – я подумав, що він мене зараз відішле додому за матір’ю, але коли я зайшов в учительську, де сиділо повно вчителів, то директор тримав мою шпаргалку і всміхався. Я біля дверей став і чекав наказу, але директор глянув на мене і сказав: «Так оце цей поет?» – Петро Львович відповів: «Це поет шибеник», – і запитав усіх присутніх, що з ним робити? Потім директор запропонував мені все розповісти, про всі мої вчинки, я все без брехні, хоч я вмів уже добре брехати, розказав. Як на голові розірвався корок і показав засмалений чуб і спечений на лобі пухир, який вже тріснув. Ну і як я діяв після корку, і як вони діяли після перекинутих бачків. І розплакавшись, сказав, що тепер завжди буду їх бити. Всі мене вислухали і сказали, що зі сторони торгашів це не справедливо, але битися не можна, а то ви на чолі з Дзюбою влаштовуєте цілий погром. Директор сказав, щоб викликали Дзюбу. Дзюба все пояснив як було, йому був зроблений наганяй і нас відпустили. Наступного дня мій вірш був у стінній газеті і в журналі стояла оцінка п’ять.
Я залишився в інтернаті, але битися з єврейчиками не переставав. На перервах завжди зі сльозами бігли в учительську на мене скаржитись і завуч уже тільки гляне на учня, який з ревами до нього йде, то зразу учневі каже: «Що, Чорноіван тирки дав? Ти його не чіпай, а я з ним поговорю».
Після закінчення четвертого і п’ятого класів в Златопільській школі ми з Володькою перевелись в Новомиргородську школу в шостий клас, а перевелись з такої причини: в Златополі «наш» інтернат розігнали і потрібно було ходити в школу з дому, але в Новомиргород було ближче. 
І ось ми ходимо в Новомиргород. Я бездоганно одягнений з домотканої мануфактури, а Володька в такому ж, але на гору одягає батькове довге зимове пальто, яке залишилося після смерті батька. Це пальто використовувалося за двома призначеннями: вдома на ніч мати накривала цим пальтом закваску з якої варила систематично самогон, а рано Володька одягав це пальто в школу. Ми сиділи в класі на самій задній парті і сиділи одягнені, бо було холодно.
Коли заходили в клас вчителі, то всі нюхали і підозріло в наш куток поглядали, але одного разу вчителька Наталія Андріївна Напольська, у якої було прізвисько «кукушка», не витримала і запитала всіх учнів: «Что это у вас спиртом гонит?»
Всі учні перезирнулись і нічого не відповіли, а ми нагнулись в кутку, бо знали, що це від нас. Але до цього запаху скоро звиклись і ніхто більш нічого не питав, а тільки принюхувався. Навчалися ми не погано, спочатку старалися, а коли одержали по одиниці, то охота зразу відпала. Не пам’ятаю за що одержав раніше Володька одиницю, а я одержав одиницю за вірш з російської мови. Кукушка задала нам вивчити напам’ять вірш: «Сад». Слів і змісту вірша вона нам не пояснила і коли ми йшли додому, то в селі на вигоні грала духова музика і було дуже людно, багато гуляло на вигоні таких шибайголів як і ми. Володька вніс таку пропозицію: пообідати і зразу йти на вигін гуляти, але я цю пропозицію не сприйняв і після обіду зайнявся зубрінням вірша. Вірш був визубрений, гуляти я не пішов. Наступного дня, коли ми йшли до школи, Володька мене запитав, чи вивчив я вірш? Я з гордістю відповів – так.
На уроці Кукушка стала опитувати учнів цей вірш. Треба було виходити на клас, вклонитися та декламувати. Коли викликала Володьку, то він зразу сказав, що не вивчив, і вона йому поставила одиницю, а потім, коли викликала мене, то я з гордістю вийшов на клас, склав руки так, як учила, вклонився і став декламувати:
Сад! Мой сад з каждим днем увідає, пом’ят он поломан і пуст і т. д., але далі я не переліз за слово «увідає», вона мене на цьому слові зупиняла разів п’ять і все допитувала: «Как, как?», – але я не знав «как, как» і забув «как, как» і далі. Вона розсердилась і сказала: «Єдєніца, садісь». Я зі сльозами добрався до своєї парти, на якій сидів насмішкуватий Володька і говорив мені, а що, бач я ж казав, що підемо на вигін гуляти, а ти не послухав і однаково у мене одиниця і в тебе. Я коли опам’ятався, тоді сказав, що більш ніколи не буду вчити її уроків. Так я їх і не вчив, що на уроці запам’ятав, то те і знав, і такі ж почалися оцінки, а Кукушку зненавидів, що вже був і дорослим, але до неї душа не приверталась. З інших предметів навчався непогано, любив математику і любив учителя математики Куликова Миколу Володимировича. І отак я закінчив шостий клас і перейшов у сьомий.
Восени в нашого сусіда від пологів померла дружина. Це був Павло Іванович Сокуренко, який залишився вдівцем з чотирма дітьми(два хлопці і двоє дівчат). Діти були малі і Павлу Івановичу потрібно було шукати дружину, так ось він і знайшов мою матір. Коли мати пішла до нього, то за нею пішов і я. Вітчим одразу виявився до мене байдужим.
Це був 1923 рік. В цьому році в нашому селі організовувалась комуна «Надія», організатором якої був і вітчим. Комуна розпочала будівництво як житлових приміщень, а також і для худоби, для цього потрібні були кошти. Члени комуни, яких було сім сімей, попродавали свої хати, в тому числі продала хату і моя мати, і за ці гроші збудували загальний будинок на сім сімей. В комуні став працювати і я, а коли справа торкнулася мого навчання, то вітчим заявив: він мені допомагати не може,  в нього є свої діти, а ти можеш зароблять собі в комуні. Мати цю ідею підтримала і я залишив школу та почав працювати у комуні. Робив я на різних роботах і це було мені по душі, а вітчиму по кишені. Отож на цьому моє навчання закінчилося.
У 1929 році я одружився. В такі роки які могли бути погляди на життя? Що можна говорити про кохання і як можна в ньому розумітися, а чи воно й в дійсності є? За Енгельсом з його твору «Походження сім’ї, приватної власності та держави» я зрозумів, що кохання – це явище історичне, а не природнє і кохання з’являється з розвитком організму, і чим більше розвивається організм – тим сильніше виявляється почуття кохання.
Не можна припускати, що коли юнак знайшов собі пару і ця пара має взаємні почуття кохання, які стирають між ними межі, то це не є приводом міркувати, що ця пара буде щасливою до останнього подиху, адже ж цей юнак, або ж його дівчина, могли ж і не знати одне одного і могло ж статися, що він, або вона познайомиться зовсім з іншими, які теж могли бути такими ж, з такими ж щиросердними і духовними почуттями і, можливо, ще більше вважали б, що їхньому коханню не існує меж. Я вважаю, що не існує якоїсь безмежної сталості і в коханні. В літературі можна часто знайти про щасливу старість, як золоту осінь, але ж в дійсності – чи є золота осінь? Це ж лише порівняння, а чи є ж щаслива старість? На мій погляд її не існує. Чому? А ось чому. Молоде подружжя вважає себе щасливим, бо вони побралися по своєму вибору, по характеру(якого ніхто з них не розуміє), взагалі через кохання. І отак живуть вони щасливо, мають сім’ю, про яку дбають, яку однаково люблять, однаково жаліють, начебто все так як слід. Але ж виникають завжди де б не почув, які б не були порядні родини суперечки між батьками про те, що хтось з батьків менше любить своїх дітей, не правильно виховує і т. і. Такі суперечки є лише початком згасання, якого не можна й помітити, бо ще подружжя повноцінне, дивиться своїм чи близькозорим, чи далекозорим поглядом вперед на життя і ця відстань для них здається безмежною. Минають роки, а з роками незалежно від матеріальних умов так непомітно скорочується ця відстань. Починає проявлятися пройдений шлях на якому були різні перешкоди, які в ту пору, або ж зовсім не помічались, або ж були малопомітні, то тепер вони здаються неосяжні. Поступово через втрату сил, порушень нервової системи починають змінюватися характери, які мають вплив на взаємовідносини між подружжям, починається послаблення в його стосунках, виникають нарікання, які щоразу глибше влазять в душу, хоч згодом ніби згладжуються, але не зникають так, як на початку спільного життя, а це тому, що не існує стимулу такого, який би міг гасити. І отак виникає внутрішній розлад, якого збоку не видно. Гасне почуття, гасне кохання, а в деяких і повага. Бо за мудрими висловами: «Кохання не має меж, а повага має». Так от і ці межі зникають.
Існує зовнішність, яка нагадує золоту осінь. А де ж кохання? Де ж та безмежність? Дуже часто в молодих «щасливих» через місяць два гасне це кохання. Після багаторічної дружби, якій не було меж, одне одного вивчило, у всьому зійшлися, подружилися і розійшлися. Я думаю, що вони не були навіть зацікавлені вивчати одне одного, в них було більше проявлене природне почуття одне до одного, яке сильніше їхньої волі.
Це почуття має в собі окремий зміст, який лише пов’язує між особами кохання. Силу цю можу ствердити таким прикладом. Дозріла, розумна дівчина знає, які можуть бути наслідки опісля, наважується на все незважаючи на всі бідування й муки. Це є сила природи, це є кохання, це є характер, це є життя всього живого, яке всі по різному сприймають в залежності від індивідуума і всі вживають слово кохання. Відносно характеру, я розумію, що це є певні «елементи» в особі індивідуума, які виробилися в процесі його розвитку під впливом оточення. Характер зв’язаний з поведінкою особи, яка набула певних особливостей, як зовнішніх так і внутрішніх. Характер формується разом з формуванням особи. Змінити характер – це значить зробити перебудову, але не з усякого матеріалу можна зробити задумане, та не всякий майстер може це зробити. Мені здається, що дві особи мусять робити спільну будову з їх характерів, але ні в якому разі не робити перебудову з чийогось одного, бо така перебудова є нестійка і, я б сказав, що не щиросердна. При доброму розумі люди мусять розуміти одне одного, мусять духовно допомагати одне одному. В Чернишевського у творі «Що робити?» є опис характерів Віри Павлівни та Дмитра Сергійовича Лопухових. Він дає характеристику їх характерів, що один з них був відкритий до спілкування, а інший – навпаки, і т. і., і що кожному тяжко зрозуміти особливості іншої натури, що всякий міряє всіх людей по характеру свого індивідууму. Я вважаю, що дві особи, які разом живуть, які добре розуміють одна одну, то вони дуже швидко розпізнають ті задатки, які закладені в їхніх особах, але по-моєму справа є складнішою, яка потребує не лише певного аналізу, але й певного висновку з цих пізнань. Я маю на увазі спільного висновку. Якщо така взаємність буде, то можна надіятися і на перебудову, якщо вона необхідна. Тут можливий інший варіант, який ніяк не зв’язаний з попередніми моїми міркуваннями, а саме: часто трапляється, що у пізнанні приймає участь лише одна особа, а інша зовсім не має ніякого втручання і не хоче навіть подумати про впорядкування. Вона вважає, що тільки так, а не інакше. В такому разі можна з перших днів зробити висновок, що в житті толку мало, це є лише певне прив’язання одне до одного, що не втілює радості.
Чим старіша особа, тим ті внутрішні задатки міцнішають – ніби за рахунок послаблення організму. (Спробуйте стару бабу, або старого діда в чомусь переконати.) Молодий організм легше підлягає переоформленню ніж старий.
Я вважаю, що духовна пожива має не меншу вагу для людини, як і життєва. А хто найбільше може дати цієї поживи, як не дружина чоловіку, а чоловік дружині. А хто може найбільше духовно вбити? Як не чоловік дружину, або дружина чоловіка. Значить виявляється, що може бути два протилежні духовні зрушення, так само, як існують на числовій осі дві протилежні величини з плюсом і мінусом. Так що це значить? По характеру не зійшлися? Не кохають одне одного? Не поважають одне одного? Ні, по-моєму, це все не підходить, я б сказав, що не розуміють одне одного і не хоче розуміти, не хоче навіть подумати про те, що ображає одне одного без всяких підстав.
І отак я роблю висновок, що характер – це є набуті ознаки в організмі протягом формування цього організму в залежності від оточення в якому знаходиться цей організм. При цьому чутливість на подразнення не у всякого організму однакова, а тому і вироблення характерів в одних і тих же умовах не однаковий.
В одних він більш стійкий, а в інших менш стійкий так, як і пам’ять. Якщо організм засвоїв протягом свого розвитку всі повноцінні елементи, то він може вступати в самостійне життя з гарним характером, і якщо пара, яка вступає в спільне життя має такі характери, то можна міркувати, що вони будуть принаймні хоч поважати одне одного. Чому я не сказав, що кохати одне одного?
Енгельс у своєму творі «Походження сім’ї…» писав, що перша поява в історії форми статевого кохання була пристрастю, при цьому досяжна кожній людині, пристрастю, як вищої форми статевого потягу, – що й складає його специфічний характер, – це перша його форма, лицарське кохання середньовіччя, зовсім не була подружнім коханням.
А яке ж подружнє? Я думаю, що подружнє кохання – це є поєднання лицарської, причому з рівними потенціалами, і плюс взаємне розуміння, причому повне, як зовнішнє, а також і внутрішнє про яке я б сказав духовне.
От поєднання всього мною сказаного і створює те, що ми умовно називаємо коханням. Але ще раз скажу, що як окремого елемента кохання не існує. (Це мої міркування. Можливо я помиляюсь, але думаю, що тільки так.) Кохання – це відносне поняття. Кохання – це є істина і вона сліпа, хто її впізнає, то той впізнає себе.
Так, це я заліз дуже глибоко. Вернуся до моєї біографії. Я вже написав, що одружився в 1929 році. Дружину мені ніхто не вибирав, я сам вибрав і одружилися ми за власним взаємним бажанням, як кажуть по коханню. Дружина моя – Софія Сергіївна Бондаренко. Батьки її в той час жили індивідуально(господарювали самостійно) і не дуже з великим задоволенням віддавали свою доньку в комуну. Мати нареченої наполягала щоб ми в церкві вінчалися, але ми спочатку пообіцяли, а пізніше сказали, що вінчатися не будемо. Мати після цього заспокоїлась.
І отак ми одружилися, тобто розписалися. З перших днів нашого одруження ми жили в комуні. Перебування в комуні дружині не подобалось і з перших днів розпочалися чвари як між моїми батьками, а також і між нами. Пробувши короткий час у комуні, ми вибралися на хутір(купили хату), але рахувалися членами комунами, і, коли нам сказали здати в комуну корову, яка була у нас(батьки дружини дали в придане), то тут і виникли великі неприємності. Дружина ні в якому разі не погоджувалася здати корову і між нами виникали великі чвари. Справа доходила до розводу, але розводитись було пізно, народилась донька Галя і осиротити її я не наважився. Моє переконування було безрезультатне. Можливо в мене для переконання не було такої волі, щоб міг зробити відповідний вплив.
Через короткий час в комуні усуспільнені корови були повернені господарям і на цьому в нас зникли суперечки.
Я став готуватися до вступу в технікум(ходив до бувшого свого вчителя Куликова, який викладав у нас в школі математику й фізику). Після короткої підготовки я поступив у Дніпропетровську автотракторну профшколу. Це все робилося по нашій згоді без суперечок. В профшколі довго навчатись не судилось. По-перше, через скрутні матеріальні умови, а також через хворобу (захворів крупозним запаленням легень). Рік пропав. На наступний рік поступив у Златопільський зоотехнікум, в якому навчався і допомагав вдома. В технікумі навчався чотири роки. Закінчив у 1934 році.
Після закінчення технікуму одержав призначення у Мартоношу на посаду зоотехніка, але через сімейні обставини зоотехніком не працював, а пішов на педагогічну роботу.
Спочатку працював в селі Андріївці в школі, а потім перейшов у Новомиргородську райколгоспшколу, в якій викладав зоотехніку. Через два роки завдяки переведенню райколгоспшколи з Новомиргорода в інше місце я перейшов працювати у школу шоферів. В школі шоферів викладав фізику й математику і одночасно поступив у Черкаський педінститут на заочний фізико-математичний факультет, в якому навчався до 1941 року. Війна не закінчити. З школи шоферів я перейшов працювати у масову школу в місті Новомиргороді, в якій і застала війна.
І отак у нас перебігало життя. В 1937 році в нас народився син Олег. Матеріальні умови були погані, але ми викручувались. Відносини між нами складались по різному, як кажуть, було всього. В основному боротьба йшла за життя, щоб не подохнуть з голоду, як здихали в 1933 році.
Рівно через місяць після початку війни мене забрали в армію. До цього я попрацював як мобілізований в селі Лип’янці на окопах.
Це була остання партія мобілізованих у армію в нашому районі, бо через днів з п’ять ця територія була окупована німцями. Коли нас брали, то одночасно були забрані з колгоспів автомашини, які були в колгоспах. Машини були в основному малі «газики». Нас розмістили по 30 осіб на машину. Вирушили ми перед вечором на Кіровоград, але виїхали за Новомиргород і почало смеркати.
Прийшлося ночувати в селі Чуйкове попід тинами. Їхати засвітла було не можна, бо німецькі літаки сновиґали вдень і вночі. Ранком наша колона вирушила на Кіровоград, коли ми в’їхали в Кіровоград, а це було вже годин вісім, то німецькі літаки бомбили залізничний вокзал і завод «Червону зірку». Їхати далі можливості не було. Була вимушена зупинка. В цей час у Кіровограді виникла паніка. Люди ховалися де хто знаходив. Наша братія розсипалась по магазинах і стали тягти горілку й закуску. Хлопці понапивалися, а також понапивалися і деякі шофери, які нас везли. Напився шофер і нашої машини, в якій ми їхали, і після бомбардування, коли колона виїхала, а їхали ми на Дніпродзержинськ, то наш шофер не їхав, а летів. Назустріч нам рухалось військо на Кіровоград, щоб зайняти оборону, і дехто, що звертав увагу на нашу машину, то тільки хитали головами(очевидно вони здогадувались, що щось може трапитись) і от на рівному шляху наша машина перевертається. І я тільки пам’ятаю, як падав головою вниз через лівий борт, бо я сидів біля кабіни під правим бортом. 
Що було далі, я нічого не пам’ятаю. Отямився я в госпіталі в Дніпродзержинську. З цієї машини були побиті та покалічені. Не пам’ятаю скільки це пройшло часу поки мене відправили в частину.
Потрапив я в піхотний полк у сьому роту писарем. В цій роті командир був молодий, тільки закінчив Київське військове училище, а також і молодий був політрук. Ознайомившись з ротними обов’язками писаря, я приступив до роботи.
Роботи було багато, бо полк тільки формувався.
В Дніпродзержинську ми стояли на стадіоні, який німці часто бомбили, але довго нам не прийшлося там бути. День і ніч ми рухались, займали оборону, окопувались, а потім все кидали і рухалися далі, а після цього знов поверталися і знов кидали та йшли і так дісталися до села Виноградівки, де зайняли оборону за селом, окопались і стали готуватись до зустрічі німців.
Така зустріч відбулася. Ранком, годин в п’ять, з’явився німецький літак-розвідник, а в годині шостій німці з лісу обстріляли нас артвогнем та повалили в атаку, але перша атака була відбита.
Бій продовжувався цілий день і коли німці обійшли нас, то ми опинилися у кільці. Дуже багато було перебито, а решту забрали в полон. Мене прикидало в окопі.
Решта складала тисяч шість, бо коли всіх зігнали для відправлення в табір, то була ціла армія.
Гнали нас у Кіровоград. Їсти не давали, а також не давали й води. Хто по дорозі накидався в калюжу щоб напитися, в того стріляли з автоматів.
Хто не міг рухатися в колоні, то теж розстрілювали. Конвоїрами були окрім німців і мадяри, які ставилися по-звірячому. Били чим попало і куди попало(мене один мадяр ударив по спині тичкою, якби влучив по голові, то вбив би.
Коли пригнали нас у Кіровоград у табір, а табір розташовувався біля педінституту, то зразу ж відібрали євреїв, яких примусили у цьому ж таборі у дворі викопати яму, а потім роздягли їх, вишикували над ямою і з автоматів постріляли. Решту, яких було стільки, що не вміщалися у приміщеннях вишикували і ще раз перевірили та повідомили, що хто надумає тікати, то зразу ж розстріл.
Їсти дали на третій день. Наварили дрібної картоплі, яку не мили й не чистили і разом з болотом кожному дали по черпаку. Посуду в нас не було і брав хто в пілотку, хто в полу, бо пілотки не було, а хто примудрився та знайшов шматок бляхи, зробив собі посуд, то брав у цей посуд. Такий посуд виготовив і я. Табір був огороджений колючим дротом та охоронявся німцями з собаками.
В перший день нашого прибуття у табір на роботу не ганяли, а на другий день погнали на роботи(збирати вбитих, сміття і т. і.). На ніч всіх заганяли у приміщення. В приміщенні стояли чотириповерхові нари, які вщерть заповнювались. Решту, яка не вміщалась, клали на підлогу, по якій фронтом рухалися воші. Влежати на нарах теж було неможливо, бо воші не давали лежати, весь час треба було згортати. Так от, як не напихали у приміщення, але всіх запхати не було куди і завжди хвіст лишався знадвору. Цей хвіст був щасливий, бо можна було вільно лягти у піску, вирити собі лігво, щоб не було так холодно і менше кусали воші.
Випадково, одного разу я забарився і залишився надворі у хвості, а потім, коли дізнався про переваги, то увесь час намагався бути у хвості, а також порадив і своєму другу, який був зі мною(це із села Турії Гнений Василь). Навколо табору щоденно збиралось стільки люду, які з’їжджалися з усіх кінців, що ніби на ярмарку.
Кожен хотів довідатися чи немає когось із рідних у таборі. З табору повідомлення отримували у письмовій формі. Полонені писали списочок, який через вибиті шибки викидали на тротуар, а там підбирали і передавали з рук в руки, аж поки не потрапляв цей список особі з того району або села. Такий список склали й ми з нашого району і викинули на тротуар, а потім щоденно чекали, що хтось з’явиться визволяти. Хто прибував з відповідними довідками з управ, то тих відпускали, а в кого не було таких довідок, то почали відправляти до Німеччини. Отже ми виглядали нетерпляче, а окрім цього через голод, холод і воші теж життя не було, хоч ми і примудрялися з другом залазити на дах якогось гаража, що стояв на подвір’ї понад дорогою і вистеживши, як вартовий пройде, то тоді визирнути і в перехожих, які йдуть по той бік шляху, попросити щось з їжі. Люди на наше прохання відкликалися від душі й часто закидали нам на дах хто що мав. Це нам було великою підтримкою, але ця підтримка тривала не довго. Одного разу вартовий німець помітив нас на даху і дав по нас чергу з автомата, то ми котилися з даху як м’ячі. Після цього більше не ризикували лізти, бо можна було заплатити за цю підтримку.
Після того, як ми викинули через шибку список присутніх з нашого району, то через три дні почули, що перекладач викликає зі Златопільського району Гненого Василя, Киню та якихось інших з іншого району. Гнений як ошпарений побіг до воріт прохідної, яка складалась з двох відділень, ніби перегородженого коридору. В першій частині прохідної стояло дві жінки – одна з них була дружиною Василя, а інша – Киника, але Киника не було, він був убитий. Перекладач сказав вартовому, щоб пропустив Гненого в прохідну, де стояли дві жінки. Коли Гнений був біля жінок, які його вітали, то нас було аж чорно, що стояли біля загорожі та ковтали слину. Василь без вагань підніс мені шматок хліба і кусок курки, я не встиг через щілину огорожі взяти цей хліб, як були простягнуті сотні рук і гуло: «дай, дай…» Звичайно, що з переданого мені потрапило в рот на один раз. Я через щілину огорожі підкликав Василя і попросив його щоб переконав Киникову дружину просити перекладача, щоб викликав її чоловіка, а я, почувши цей виклик, вийду як її чоловік. Не вагаючись Киникова дружина була біля перекладача і просила щоб він викликав її чоловіка. Перекладач розглянув довідку, яку вона йому подала і став гукати, я прудко вискочив і обняв Киникову дружину ніби свою і зразу ж приклався до їжі. Перед вечором з’явився комендант табору. Перекладач показав йому довідки, показав нас і нас було відпущено на волю, але було повідомлено, щоб ми йшли тільки центральними шляхами, бо коли підемо навпростець другорядними, то нас затримають як партизан. Ми вчотирьох рушили перед вечором з Кіровограда. Довго боялися озиратися, бо було таке відчуття, що хтось схопить за плече і поверне в табір. По вулицях ще валялися трупи людей та коней. Ми йшли швидко, але не доходячи станції Шостаківка уже смеркло. Назустріч рухалось багато німецьких машин, які прямували на Кіровоград. Боячись щоб нас не затримали, ми завернули в село Веселівку і, нікого не спитавшись, на подвір’ї крайньої убогої хатки, де лежала купка намолоченої соломи, пересиділи в ній до світанку, а потім, вибравшись на центральний шлях, попрямували на Виску.

 

Категорія: Мої статті | Додав: aljeannoir (29.05.2014)
Переглядів: 216 | Рейтинг: 3.0/2
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Категорії розділу
Мої статті [22]
Пошук
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0