Як я продав Павлові Галайді ковзани.
По сусідству через три хати жив Іван Галайда. Жив він не заможно: мав хатину, сарайчик, клапоть городу і корову. Навпроти Іванової хати була ковбаня, яка майже ніколи не висихала, а після гарного дощу утворювалося чимале озеро, так що заїхати у подвір’я не було ніякої можливості, та він і не заїжджав, бо не було чим. Сам Іван Галайда був на зріст високий, широкоплечий, червонощокий, взагалі дебелий дядько. Дружиною в нього була Соломія.
Соломія була на зріст невеликою, широколицьою, але на вроду непогана. Соломія часто хворіла. Сім’я в них мала чотирьох дітей: сама старша Тетяна, а потім за нею Павло, Льонька та Віра. Павло по віку був моїм ровесником, я з ним товаришував. Іван Галайда із Соломією дуже часто не бували вдома, все десь ходили в гості. Подобалось веселитися, а ми валкою збиралися у їхню хату і розпочиналася гра, яка перетворювалася в суцільний рев і все в хаті починало дрижати, а пилюка від потертої на долівці соломи летіла під стелю. Коли Іван із Соломією з’являлись під добрим хмелем додому, то ми вилітали як корки, але не каялися, наступного ж дня були у повному складі й гра продовжувалася, а Іван із Соломією ледь засвітла вже десь похмелялися. У Галайди нам було дуже весело гуляти, але через одну біду наше гуртування у Галайди було відрізане, як холоша від штанів.
Трапилось це так. Надворі була вже зима, Замерзла річка, замерзло навпроти Галайди і озеро, воно покрилося прозорим голощокою, як зійдеш на лід, то обов’язково проїдеш не ногами, а пузом або спиною, бо на ногах не втримаєшся. Нас там на озері кишіло, хто чіпляв саморобні ковзани, хто тяг санчата, а хто й так ганяв. У мене були якісь ковзани, але які вони були я не пам’ятаю, очевидно змайстровані вдало, бо хлопцям кидались у вічі та вони мені заздрили. Мені в той час було біля семи років, я ще в школу не ходив, але розумів де багато і де мало.
Була неділя, ранком світило сонце, брав мороз, погода була тиха, гарна. Люди відправлялися на ярмарок. Хто їхав, хто йшов з кошиком або з клунком, хто вів корову на базар, або якесь теля чи порося, чи ніс курей. Взагалі, як кажуть, село було на ногах. Іван із Соломією попрямували на ярмарок. Повели продавати корову, яку кликали Рябушкою. Рябушку продали й Іван із Соломією повернулися напідпитку: випили на базарі добрий могорич, були веселі. Вдома довго не затрималися. Гроші за Рябушку поклали у скриню, ключ сховали на миснику, а самі попрямували на сабантуй. Я був вдома, ковзани були сховані у хліві під яслами, бо мати часто давала прочуханки за те, що мотузками, якими прикручував ковзани, перетирав шкарбани, отож я їх ховав якнайнадійніше.
Не встиг я вийти з хліва, як до мене прибіг захеканий Павло. Щоки в нього від збудження палали, очі світилися промінням, він не міг стояти на місці, а весь час крутився навколо мене і коли трохи прийшов до тями, то заїкаючись прошепотів: «Продай ковзани». Я коли глянув на його руки, то побачив, що в його обох руках були в пачках гроші, але він випалив, що є ще гроші в кишенях і за пазухою. Я не розмірковуючи повів його у хлів і там пройшли торги.
Ковзани були вручені Павлові, а гроші заховали в сміття під яслами.
Довго не затримуючись вдома, я побіг до двоюрідного брата Івана, який років на п’ять був старшим за мене, і, з таким же збудженням як і Павло, ледве вимовив: «Я продав ковзани». Іван не кваплячись поглянув на мене і знехотя запитав: «За скільки ж ти йому продав?» Я відповів, що за п’ять пачок, але він мене не зрозумів і запропонував мені показати йому гроші. Я, радий старатися, повів його у хлів, розгріб під яслами сміття і став витягати в пачках гроші. Коли всі гроші були в руках Івана, він задоволено сказав: «Ух, тож добре ти продав, але треба ці гроші переховати, бо коли мати буде брати з-під ясел підстилку, то знайде гроші. А тому підемо до мене і заховаємо в мене під сажем». Без будь-якого заперечення на ділову пропозицію Івана ми вирушили до нього. Гроші були переховані під сажем, частина – пачка – була взята на дрібні витрати.
Надворі вже вечоріло, валував з димарів дим, майже в кожній хаті топилося в лежанці, бо на ніч брався добрий мороз та ще й з північним вітром, люди поралися біля худоби, хто смикав солому, в рукавицях тримаючи ключку, хто на коромислі ніс воду, хто тяг з чеканів очерет, а хто поспішав до лавки купити гасу, солі, сірників і т. і. В селі була лавка. Цю лавку тримали два брати, які жили поруч і були господарі на все село. У них була молотарка, жатка, сінокосарка, сіялка та й увесь необхідний реманент. Жили вони дружно, були й ще обидва скрипалями в селі на весіллях, хрестинах, іменинах. Це були Пастернаки Іван та Михайло. З ними ще в компанії приймали участь Перехрест Христофор, сліпий на одне око, який грав на сопілці, Білик Давид – грав на басу, і Конячка – на бубні. Джаз був не тільки на все село, а на весь район.
Пастернаки мали у лавці все: оселедці, халву, цукор, сіль, цукерки, цигарки, махорка, горілка, сірники, дьоготь і т. і. Взагалі було де витрачати гроші. Після перехованки грошей, з пачкою, яку прихопив Іван, ми попрямували до крамниці Пастернаків. Біля крамниці було людно, а особливо багато ганяло дітвори різного віку. Старші роками як Іван трималися юрбою окремо, а такі як я та менші ганяли окремо.
У цей вечір мене шанобливо було прийнято до старших, хоч при мені не було й копійки грошей, але через протекцію Івана всі ставилися до мене з особливою пошаною.
Іван перекинувся декількома словами з хлопцями, витяг з кишені пачку грошей, витяг з неї якусь частину та вручив Платонові, який не вагаючись був уже біля прилавка і купляв цигарки, халву, цукерки, пряники, туалетне мило та ще якийсь дріб’язок. Не встиг прийти Платон, як з одержаними від Івана грішми побіг в крамницю Федь, який зробив таку ж закупку як і Платон, але купив ще й гнуздечку. Така круговерть була доти поки в Івана не лишилося в кишені жодного папірця. Звичайно, що мене пригощали всім, навіть цигарками, але після цукерок і халви від цигарки сильно нудило, текли слина та сльози.
Вертались ми від крамниці веселі з особливим піднятим настроєм. Коли ми залишилися вдвох з Іваном, він мене ще дужче порадував, сказав, що взавтра підемо до Мишенка і в городян купимо хіба ж такі ковзани, як я продав. Купимо справжні, металеві та ще й блискучі на жабках, хоч я й не розумів, що це за жабки. Мені почувши це слово жабки якось здалося і боязко, але оскільки Іван це з радістю, то і я був дуже радий. На прощання Іван мені наказав, щоб я нікому вдома про це не говорив. Я йому твердо пообіцяв.
Коли я увійшов у хату, то мати сиділа за прядкою, пряла нитки на полотно. В хаті горів каганець, який стояв на карнизі кута лежанки. Сестри не було. Мати мене спитала де я був, я сказав, що гралися біля Галайди на льоду. «Чи бачив Марію?» Я відповів, що ні. Тихенько я роздягнувся, скинув шкарбани і рушив на піч. Вечеряти відмовився, якого ніколи не було і мати здивувалася. Сказала, що вже доганявся! Я принишк і на цьому все скінчилося добре. Довго я не спав. Ковзани, які Іван пообіцяв купити, не давали мені спокою. Я їх бачив і бачив ті жабки, які не уявляв де вони розміщені, але вони мені були ніби живі, аж рухалися по ковзанах. Я і чіпляв їх до своїх шкарбанів, і мені ввижалися нові виплетені з конопель вірьовки, і нові з верби цурки, якими я прикручував нові блискучі на жабках ковзани.
Як і коли заснув, то я не пам’ятаю, тільки вранці мати сказала, що вчора наганявся так, що цілу ніч не давав спати, ганяв по печі і кричав: «не доженеш!»
Коли я вранці зазирнув у вікно, то шибки були обмерзлими, в хаті холодно, за ніч вітер вистудив все тепло, хоч кагла була і затулена ганчір’ям.
Мати пішла втягти в хату куль очерету, щоб протопити, сестра теж була на подвір’ї, я в хаті залишився один. Коли я продмухав у шибці кругленьку проталину з п’ятак, то через неї побачив, що біля сажа крутився Іван, він жив навпроти і мені через віконце було добре видно. Мені зразу ж пригадалась Іванова обіцянка йти за Мишенка на лід купляти в городян ковзани. Скориставшись моментом, що не було нікого в хаті, я миттю був у Івана. Іван зустрів мене приязно, але сказав, що зранку городяни не катаються, вони пани і ще й досі сплять, а після обіду підемо обов’язково. Спитав, чи ніхто з Галайдів не приходив? Що казала вчора мати? Я відповів, що нікого не було і мати сильно не лаяла.
Іван вислухав мій звіт і запропонував піти з ним на Грабовівку до Полікарпа Тамка купляти голуби. «У Полікарпа, – сказав, – голуби вертуни, хвости трубою і підлітають прямовисно вгору, якщо хочеш то й тобі купимо, але вони поки побудуть у мене, бо у тебе немає де з ними діватися і якщо принесеш додому, то мати спитає де ти їх узяв, а так вони будуть у мене, а весною я тобі їх дам і ти скажеш, що Іван дав». Я погодився і ми почвалали на Грабовівку, йшли ми швидко хоч дорога була й погана, снігу було мало і на дорозі стирчали грудки, але ми добралися швидко. Полікарп був удома, щось саме порався у голуб’ятні. Полікарп був однолітком Івана. Ми підійшли до голуб’ятні, гукнули на Полікарпа, він підійшов до нас з голубом в руках. Іван зразу ж пояснив у якій справі ми до нього з’явилися.
На продаж Полікарп дав згоду і довго не торгуючись ми поверталися додому з трьома парами голубів-вертунів. Голуби були поселені у Івана на горищі сажу. Звичайно, що за умовою рахувалась там і моя пара, але яка саме, того ніхто не знав. Коли голуби були цілком влаштовані, Іван сказав: «Іди пообідаєш, а потім пізніше прийдеш і підемо за Мишенча. Коли я повертався додому надворі розпочалася завірюха, насунули сірі хмари, небо стало сіре, сумне, мало хто з людей вештався надворі, всі тікали швидше в хату. На нашому подвір’ї намело кучугуру снігу і через поріг я ледве переліз. В хаті було затишно, натоплено. Мати снувала, а сестра сукала вал. При моїй появі мати спитала: «Де був?» Я відповів, що був у Івана. На відповідь мати сказала: «Щось ти дуже зачастив до Вана, що це за така дружба?» Сестра насипала обід, я поспіхом поїв і вибрався на піч щоб погріти ноги, бо змерз так, що аж зашпори зайшли. Не встиг ч на печі отямитися, як рипнули у хату двері та в снігу з плачем увірвалась Соломія з Павлом. У Павла на шиї теліпалися мої ковзани, сльози текли по піджачині і патьоки сліз надворі попримерзали до піджачини і висіли бурульками як біля стріхи. Мати підняла голову і здивовано глянула на прийшлих, та не встигла роздивитись як Соломія гнівно запитала: «Де ваш шибеник?» Мати показала на піч і наказала мені злізти з печі. Я слухняно зліз і вмить здогадався, що Павло погорів. Соломія витираючи сльози почала розповідати про наші торги, а в кінці розповіді додала, що Іван вигнав їх з Павлом з дому допоки у скрині не будуть лежати всі гроші. Розпочалося слідство з мордобоєм, я у всьому зізнався, тоді мати, Соломія, Павло з ковзанами на шиї і я попрямували до Вані. Надворі завірюха розійшлася ще більша, на душі було тяжко, йти до Вані не було ані найменшого бажання, але під впливом примусу ми з Павлом нарізно перевертаючись через кучугури снігу зі слізьми чимчикували до Вані. Коли зайшли до хати, то Іванів батько Левко латав чоботи, Ваня лежав на печі, дядина м’яла коноплі і побачивши нас здивовано спитала: «Що, хлопці вже щось упороли?»
Після розповіді матері та Соломії розпочався допит Івана. Іван спочатку не піддавався, але коли батько пустив на допомогу ремінний потяг, то слідство швидко було закінчене.
Мати торгувала для розрахунку із Соломією гроші, носила на базар курей, яйця. Дядько Левко продав бичка і розрахувались із Соломією.
Отак продав я ковзани, що запам’ятав на все життя, а Павлові запам’ятались ці ковзани так, що й десятому заказав не лізти в скриню і самовільно торгувати.
Як я порвав штани.
Пішов мені сьомий рік, восени діти валками йшли в школу. Школа містилася посеред села, це був звичайний будинок, але залізом вкритий і біля входу був закопаний стовп до якого кріпився дзвоник. Всередині цього будинку була одна велика кімната в якій стояли трьохмісні парти і кафедра. В другій частині цього приміщення містилася квартира для вчителя. В класній кімнаті навчалися три групи: перший, другий і третій клас, навчав всі ці класи один вчитель одноразово. Так от побачивши я, як діти йдуть в школу, вбіг у хату, натяг з валу лапті і чкурнув в школу. В школі заліз за парту і так просидів цілий день. Вчитель на мене не звернув ніякої уваги.
Повернувшись я з школи розповів матері де я був, що бачив, що чув. Мати вислухавши мене спитала: чи вчитель записав мене в книгу? Я відповів що записав. Мати тоді стала мене підготовляти до школи. Пошила мені з домотканого полотна сорочку й штани і я продовжував ходить в школу і коли пройшло з місяць вчитель запитуючи в учнів про вивчені в класі букви, запитав і мене, але я всі букви знав, тоді він запитав чий я, і записав мене в журнал. І отак я став учнем першого класу. Учителя було прізвище Кучеренко Микола Якович, роками був він не молодий до п’ятдесяти, часто в клас приходив п’яний, а то і зовсім не з’являвся, коли його не було, то тоді вся школа ревла і стіни ворушилися, добре наказившись всі учні з шумом, криком з піснями розбігалися на всі сторони села по домівках. Такий випадок, а то подібний трапився, коли я вперше надів нову полотняну сорочку й штани. Врядившись в обновку, взяв грифельну дошку і пішов я до школи, в класі все гуло, на мене ніхто не звернув уваги, всі були зайняті своїми ділами: хто по котячі нявкав, хто гавкав, а хто боровся. Процедура ця тривала годин до одинадцяти. Коли всім уже це надокучило то хтось з старших учнів пригадав за вчителя, за навчання. Було рішення: послати двох учнів на квартиру вчителя і взнати, чи буде сьогодні навчання? Посланцями припало бути мені і із другого класу Антонові Пастернак.
Коли ми з Антоном через шкільний двір зайшли через чорний хід в коридор, то почули як в кімнаті прицмокуючи Микола Якович сьорбав з блюдечка гарячий чай. Ми постукали в двері і почули голос учителя: да, да, ми зайшли чинно в кімнату, поздоровкавшись запитали, чи буде сьогодні навчання? Учитель відповів: да, да, з тим ми і прийшли в клас. В класі всі учні нас виглядали і кожен був уже на вильоті додому. Переступивши ми поріг нас зразу хором запитали: чи буде навчання. Ми впевнено відповіли що ні і в цей час всі учні хлинули роєм на двір і розсипалися на всі боки, в цей час учитель побачив зграю у вікно і вибіг на двір, прибіг до стовпа на якому висів дзвоник і став дзвонити ніби на пожежу. Більша частина учнів була вже далеко і без реакції на дзвоник помчала додому а частина, яка не встигла злизнуть, вернулась в клас. Не маючи достатнього досвіду ми з Антоном теж повернулися в клас. Микола Якович з похмілля був дуже сердитий. Вперше він запитав: хто сказав щоб учні йшли додому, що не буде навчання? Знайшлися продажними, які сказали, що Антон і Льонька. Нічого не кажучи нам Микола Якович прийнявся до процедур. Вперше впіймав Антона і давай його чухрати куди влучить, а на останку так його пустив, що Антон головою відкрив двері і поповзом очутився на дворі біля дзвоника. Черга підійшла до мене. Я намагався втекти, але у двері не можна було пробратися, тоді я планував між партами і попід партами але трапився нещасний випадок: я зачепився матнею за гвіздок і затримався в цей момент, я відчув тріск квадратика який розсипався на моїй голові, це додало мені енергії і я рвонув так, що матня не витримала і мої штани зразу перетворилися в спідницю. Я коли побачив свою спідницю то оторопів і Микола Якович не поспішаючи прийшов до мене і спокійно зайнявся профілактикою, а після всього пустив мене з такою тягою як і Антона. Коли я прочумався, то Антона не було, хлопці на вигоні били гилку, а я через городи почвалав додому. Вдома матері в цей час не було, в хаті була сестра, коли я переступив поріг то вона зразу побачила мою спідницю. Чи з ляку чи з задоволення вона сказала: що це ти зробив, ось буде тобі.
Я й сам знав що буде, бо це не могло бути кінцем. Я став її благати, щоб вона з спідниці зробила знову штани, але вона переді мною висунула ряд умов, а саме: щоденно мити посуд, замітати хату, носити воду, виносити попіл. Я примушений був згодитися і негайно взявся мити миски, вимітати хату, а вона з спідниці робила штани. Коли я одержав від сестри штани то був уже вечір, темно і при каганці не можна було помітити цих багатозначних перетворень. Мати прийшла в хату і взялася прясти, а я нишком виліз на піч і стежив за сестрою, чи не продасть вона мене перед матір’ю. Нічого не помічаючи від сестри я швидко заснув, але уві сні почав хлипати і моє хлипання привернуло увагу матері, але складена мною угода з сестрою була міцною хоч і не довічною, бо через три дні я сестру не слухав і посуд не мив, і хату не мів, хоч вона і лякала мене, що про все розкаже матері, але це все було вже позаду, в мене за тих три дні були вже інші нові і не менш важливіші справи ніж з штаньми.
До побачення, сандалі!
В м. Златопіль жив єврей Тевель, який мав професію шорника. Тевель ходив по селах, чинив шлеї, вуздечки, віжці і т. п., за це він брав гроші, кури, гуси і все інше крім свинячого сала та м’яса. Одного разу зайшов Тевель до нас, треба було полатати шлею, віжці та вуздечку. Домовившись Тевель з матір’ю про ціну, став ремонтувати в хаті упряж, звичайно, що мені було цікаво заглядати, як Тевель ріже сирицю, робить вшивальники і швайкою шиє, а разом з тим у мене був й інший намір, може десь не на місці лежатиме вшивальник, то я його підберу і змайструю батіг, бо подвійні вузлики я вже умів в’язати.
Тевель відносно цього був обережний і мені не вдалося роздобути вшивальника, але всміхнулося інше щастя. Тевель дивився на мої лапті, в яких я був взутий, і ні з сього запропонував матері, що він мені пошиє з тієї ж сириці, з якої різав вшивальники, сандалі. Домовившись про ціну, сандалі були зшиті. Звичайно, що радощів було стільки, що не обібратися. Наступного дня була неділя, день був холодний, бо це була вже осінь. Я врядився в піджак, який мати пошила з домотканого полотна, з рядна була підкладка, а замість вати поклала клоччя, ґудзиків не було – їх заміняли дерев’яні цурочки, взув сандалі на босу ногу, надів шапку, яка була як сито, бо пошита була з собачої не чиненої шкіри, але тепла, тільки дуже важка, виходити в ній день неможливо – сильно боліли в’язи і погнав пасти скотину. Скот пасли на поповому, біля розкопаної могили. Коли я пригнав, то хлопців ще не було, але через півгодини пригнав ще один друг Лигор. Я дуже зрадів появі Лигора.
Ми після огляду і схвалення моїх сандалів зразу прийнялися гратись у маховика. В мене була ясенова палиця з окоренком на одному кінці, а в Лигора – дубова. Взяли свої паліччя, розмістилися один проти іншого метрів на п’ять і давай крутить палками так, щоб утворилося колесо і виник гул. Таке завдання нами було досягнуто, але як на біду, у мене з руки вислизнула палиця і полетіла Лигору прямо в пику, Лигор як і не стояв, лежачи перевертався тримаючи рукою зуби, а кров заюшила все лице. Я дуже злякався і кинувся до нього, давай вибачатися, що я не навмисне, але Лигор мене не слухав, бо йому було не до того. Пройшло чимало часу і Лигор встав, але губи були як капці. До мене Лигор не розмовляв, але ніби й не сердився на мене.
Надворі вже потепліло, сонце вишкірилося, туман піднявся вгору. Я побачив череду скоту, яку хлопці підгонили до нас. Коли хлопці підійшли до нас, то між ними був Войтик Павло, так його називали по-вуличному. Войтик був старший за мене і приходився якимсь Лигоровим родичем. Коли хлопці побачили Лигорову пику, яка була пухла, в крові і в поросі, і коли взнали як це трапилось, то Войтик зразу з бучкою прийшов до мене і хотів бити, бо за мною руки не було. Я побачив, що смердить поганим і вирішив запропонувати Войтикові свої сандалі, щоб тільки він помилував. Моя пропозиція була схвалена і сандалі прийняті, хоч вони трохи були на Войтика й малі, але сириця розтягується і він їх підігнав на свою ногу. І отак до вечора був мир і дуже добре до мене ставлення з боку всієї капели.
Пізно, коли вже вечоріло, я повернувся додому босий, в хаті вже стемніло, але каганця ще не світили і я швиденько роздягнувся, повечеряв і ліг спати. І отак босий непомічений матір’ю і сестрою пас я скот з тиждень, а потім ранком стало так холодно, що заходили зашпори і я признався про все сестрі. Сестра вислухала і запитала мене: чи це все правда? Я перехрестився що правда.
Войтик щодня сидячи на коні в моїх сандалях гонив до річки поїти скот, а я тільки дивився на сандалі, які вони гарні і стали не мої. І от одного дня перед вечором сестра мені сказала, щоб я виглядав Войтика і коли буде гонити до річки скот, то щоб я повідомив про це сестру. Я стежив пильно і коли Войтик тільки з’явився як сестру було попереджено. Войтик їхав чинно; сидів на коні через ніжку і насвистував, сандалі були помазані дьогтем і були ще кращі. Не встиг він зрівнятися з нашим подвір’ям, як ми його злапали.
Не розводячи балачок лишніх сандалі були здерті з ніг. Після цього скот пасти я гонив в інше місце де не було Войтика і де була за мною рука, та скоро й випав сніг і скот не пасли.
Продлвження: http://jeannoir.ucoz.ru/publ/spogadi_l_m_chornoivana_3/1-1-0-8
|